block




«Перетерпів за нас страсті…»


Про земне життя Ісуса Христа, а особливо про останні дні Його земного життя, про тиждень, який Церква називає Страсним, ніхто не може знати краще і детальніше, як святі апостоли та євангелісти Матвій, Марко, Лука та Іоан. Тож розважмо коротко над послідовністю тих подій.
«Перетерпів за нас страсті…»
Страсті Христові розпочались не на Голгофі, а з Тайної Вечері. На ній Ісус Христос здивував Своїх апостолів і всіх майбутніх християн, коли, набравши води до вмивальниці, та й зачав обмивати ноги учням, і витирати рушником, що ним був підперезаний (Ін. 13,5). Яка глибока покора! Яка наука апостолам, котрі сперечались про перші місця біля Вчителя! Це наука і для нас, особливо для тих, хто намагається бути вищим серед усіх: «Хто великим із вас хоче бути, хай буде слугою він вам» (Мф. 20,26). На Таємній Вечері Христос молився до Отця Небесного не за Себе, а за Своїх апостолів і за нас з вами, бо хотів, щоб усі люди були у Царстві Його: «Святий Отче, заховай в Ім’я Своє їх, яких дав Ти Мені, щоб як Ми, єдине були!» (Ін. 17,11); «А за них Я посвячую в жертву Самого Себе, щоб освячені правдою стали й вони» (Ін.17,19). Бачите, дорогі мої у Христі, яка велика офіра принесена Отцю Небесному за нас!
На Таємній Вечері Христос проявив ще одне велике милосердя до людства. Передбачаючи Свій скорий відхід із цього світу та бажаючи залишитись зі Своїми вірними назавжди, Він встановлює останнє за Свого земного життя таїнство – Таїнство Євхаристії. Для цього Спаситель, поблагословивши хліб, розломив його, роздав апостолам і сказав: «Прийміть, споживайте, це – тіло Моє». А взявши чашу і подяку вчинивши, Він подав їм і сказав: «Пийте з неї всі, бо це – кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!» (Мф. 26,26-28); «Це чиніть на спомин про Мене!» (Лк. 22,19).
З того часу звершується чудо з чудес – під час кожної Служби Божої священики приносять у безкровну жертву Ісуса Христа, а всі християни під видом хліба і вина споживають правдиві Тіло й Кров Христові на життя вічне: «Хто тіло Моє споживає та кров Мою п’є, той в Мені перебуває, а Я в ньому… Хто цей хліб споживає, той жити буде повік!» (Ін. 6,54,58).
Після встановлення Таїнства Євхаристії та першого причастя всіх апостолів, Христос з трьома учнями пішов у Гефсиманський сад, щоб поспілкуватись з Отцем Своїм Небесним. Знаючи, що невдовзі станеться, Він упав долілиць та молився і благав: «Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене… Та проте, - не як Я хочу, а як Ти» (Мф. 26,39). Тричі просив Син Отця Свого, але марно, воля Отця була непохитною й послух Сина волі Отчій був досконалим. Він був готовий випити цю чашу.
Далі був зрадливий поцілунок апостола Юди, який зі словами: «Радій, Учителю!» поцілував Його» (Мф. 26,49). Син Божий добре знав, що означав цей поцілунок, та з Його уст ніхто не почув докору: «Як ти посмів, як наважився? Що ти вчинив? Покараю, прокляну!». Нічого подібного Учитель Любові не говорив, лише лагідно промовив: «Чи оце поцілунком ти, Юдо, видаєш Сина Людського?» (Лк. 22,48).
Після цього відбулись жахливі події: схоплення Ісуса Христа, бичування, суд, вінчання терням, звільнення Варрави. Не можна не згадати апостола Петра. Він завжди був відважним: пішов по воді до Спасителя; готовий був будувати на Фаворі шатра «для Тебе один, і один для Мойсея, і один для Іллі» (Мф. 17,4), першим визнав Христа Сином Божим і зовсім недавно покалічив мечем архієрейського слугу Малха, захищаючи Ісуса (Ін. 18,10). Але тепер він тричі відрікся свого Учителя й Господа. Цей вчинок колись відважного апостола застерігає кожного з нас, що не можна надіятись тільки на себе, треба просити Божої помочі в усіх своїх справах.
Почалась Хресна дорога з важким тягарем – знаряддям смерті – хрестом людських гріхів. Той хрест був надзвичайно важким, під його вагою Христос тричі падав. На останній Своїй нелегкій дорозі Ісус відчував щиру підтримку та співчуття Своєї Матері, жінок-мироносиць, фізичну допомогу Симеона Киринейського та святої Вероніки.
На горі Голгофі, місці страти, кати зірвали присохлу до ран одежу Ісуса Христа, і потоки свіжої невинної крові прикрили його наготу, яку закривали від світу й невидимі ангельські сили. Спаситель терпів сором наготи за гріхи нашої безсоромності: бридкі, нахабні слова, пісні й жарти, хтиві бажання, погляди, дотики і вчинки. Таку зневагу повинен був винести Той, на Кого не сміли споглядати вищі ангельські чини.
Потім було розп’яття… Варто зазначити, що смерть на хресті як кару започаткували перси, які не оскверняли трупами землю, котру вони вважали даром богові Ормуздові. Засуджених прибивали до хрестів, щоб їхні трупи між небом і землею поїдали хижі птахи. Олександр Великий увів страту через розп’яття на хрестах у країнах Середземномор’я – Єгипті й Карфагені, від карфагенян її перейняли римляни. В Юдеї страчували через розп’яття лише особливих злочинців, інших переважно каменували, душили, спалювали, відсікали голову. В єврейському кодексі смерть через повішання запровадили пізніше, і йшлося там не про саму страту. Це була ганебна кара для ідолопоклонників і богохульників, яких забивали камінням до смерті, а вже потім вішали. Ще ганебнішою вважали смерть через розп’яття на хресті. Тож стає зрозуміло, брати і сестри у Христі, як страшно єврейська старійшина ненавиділа Ісуса, щоб розіп’яти Його на Хресті.
Спаситель на Хресті між небом і землею до смерті сказав сім слів, які залишились для людства прикладом покори, терпеливості й всепрощення. Тими словами Господь навчив нас багато чому.
Він молився за ворогів Своїх, щоб Бог не покарав їх: «Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!» (Лк. 23,34). Він молився, щоб Бог відпустив гріхи благорозумному розбійникові й дав йому нагороду: «Ти будеш зо Мною сьогодні в раю!» (Лк. 23,43). Він віддав усіх нас материнській опіці Своєї Матері.
Покинутий усіма, Ісус не залишає нас і не забуває про нас. Його голова увінчана терням, який ранить до крові і пронизує все тіло болем, а Він думає про нас. Його пересохлі від болю й спраги уста моляться за нас. Його серце, глибоко вражене болем, продовжує любити нас. Його руки, прибиті до Хреста, простягнені для обіймів усіх нас.
Христос, помираючи на Хресті, подає нам великі дари. Для земного життя Він залишає нам Хрещення і Покаяння, а для життя майбутнього пропонує нам Небесне Царство. Щоб осягнути його, Спаситель дає нам на допомогу, опіку і покров двох Матерів: земної – святої Церкви, наповненої Таїнствами, богослужіннями, Святим Писанням, молитвами, та Небесної – Пречистої Діви Марії. Обидві вони піклуються нами, як Своїми дітьми.
Серед семи слів, промовлених Тобою, Ісусе, було: «Прагну!». Тоді Ти хотів прохолодної вологи на уста Свої. Нині ми кличемо з Тобою: «Прагну! Прагнемо Твоєї ласки і благословення на нове життя згідно з Твоїм законом! Дай нам, Ісусе, ласку послуху і жалю, щоб серед тривог світу цього, серед плачу та сліз ми навернулись до Тебе і з Тобою в останні хвилини життя нашого змогли спокійно повторити Твоє й наше: «Отче, в руки Твої віддаю Свого духа!». Амінь.

митр. прот. Михайло Коржинський



Поділитись


















otta Da Vinci