block




Життя Святителя Арсенія Мацієвича, Митрополита Ростовського


(13 березня)

Святитель Арсеній Мацієвич, Митрополит РостовськийЖиття Святителя Арсенія Мацієвича, Митрополита Ростовського (Олександр Іванович Мацієвич)народився в місті Володимирі на Волині в сім’ї священика Івана Мацієвича, настоятеля старенької Спаської церкви.

Початкову освіту молодий Олександр Мацієвич здобув у духовних навчальних закладах у рідному Володимирі, потім у Варенжі та Львові, де досконало вивчив латинську мову.

У 1715 році він втікає з Польщі, до складу якої тоді входила Волинь і, прибуваючи до Києва, вступає до Києво-Могилянської Академії на курс риторики. Вже через рік, залишивши навчання, у віці 19 років, приймає чернецтво з рук ієромонаха Геннадія (Стефановича) в Богоявленському братському монастирі з іменем Арсеній. Згодом переїжджає до Чернігова, де його висвячує на ієродиякона Єпископ Антоній (Стаховський), колишній Архімандрит Новгород-Сіверського монастиря.

1718 року він знову повертається в Київ, щоб продовжити навчання в Києво-Могилянській Академії. В 1723 році в Соборі Святої Софії приймає сан ієромонаха. Перебування Арсенія у Києві дало позитивні наслідки для утвердження національної української свідомості в його душі. Під час навчання він подружився зі студентом Амвросієм Юшкевичем, який на початку 40-х років стає Архієпископом Новгородським і головою Святійшого Синоду Російської Православної Церкви та багато допомагав Арсенію.

Після завершення навчання Арсеній був проповідником при Архієпископі Київському Варлаамі (Донатовичу). Згодом у 1728-1729 роках також виконував послух проповідника у Києво-Печерській Лаврі за Архімандрита Іоаникія (Сенютовича).

В 1729 році ієромонах Арсеній переходить у Чернігівський Троїцько-Ільїнський монастир. Тоді Єпископом у Чернігові був Іродіон (Жураківський), від якого Арсеній й сприймає погляди про невтручання світських властей у справи Церкви.

1730 року отець Арсеній, на запрошення Тобольського Митрополита Антонія (Стаховського) переїжджає в Тобольськ “на проповідь Слова Божого”, як зазначалось в офіційному документі Св. Синоду. Тут отець Арсеній призначається проповідником та екзаменатором ставлеників. Згодом стає духівником єпархії та казначеєм Кафедрального Собору. Тут він вперше побачив, як світська влада грубо втручається у всі церковні справи.

Через 2 роки повертається в Чернігів, але певний час перебуває у Соловецькому монастирі та Холмогорській єпархії.

Навесні 1734 року отець Арсеній знову повертається в Холмогори, де місцевий Єпископ Герман запропонував йому посаду священика в морській експедиції на Камчатку. За чотири роки він зазнав різних випробувань: у чотирьох експедиціях отець Арсеній дуже підірвав своє здоров’я захворюванням на цингу, безпідставно був заарештований та довгий час перебував у в’язницях.

У 1740 році помер Тобольський митрополит і Амвросій (Юшкевич), Архієпископ Новгородський і «первоприсутствующий» у Св. Синоді, який допомагав українському духовенству в Росії, запропонував кандидатуру Арсенія Мацієвича на Єпископа Тобольського. 15 березня 1741 року в Петербурзькому храмі на честь Казанської ікони Божої Матері відбулася хіротонія ієромонаха Арсенія на Єпископа. Підписуючи присягу, він зробив своє доповнення – після слів “обітцяю… у всьому йти й завжди коритися Синодові, його правильній владі” дописав: “яка від Христа й Апостолів походить через Хіротонію”.

Духовенство в Сибіру нічим не відрізнялось від мирян — ні способом життя, ні освітою. У сибірських чиновників вважалося нормою заарештовувати священиків та навіть віддавати їх під цивільний суд. Митрополит Арсеній рішуче виступив проти таких дій світської влади й особливо захищав новохрещених.

Митрополит Арсеній самовіддано взявся до праці. Саме тут йому дуже знадобився досвід минулого перебування в цій єпархії. Вже через тижні три-чотири після свого приїзду на Сибірську Землю він пише листа до імператриці та повідомляє про свої перші дії в Тобольську й про першочергові потреби єпархії. До Синоду направляє скаргу на неправомірні дії місцевої світської влади і отримує там підтримку. Ревно починає займатись місіонерською діяльністю.

Та 28 січня 1742 року його було визвано до Москви для участі в коронації імператриці й відразу призначено Митрополитом Ростовським та Ярославським. Саме тоді Митрополит Арсеній, зважаючи на свій гарячий темперамент і безкомпромісну вдачу, не підписав присягу члена Синоду. Він не міг погодитися, що “крайнім суддею” в Церкві є російський монарх, бо знав, що ним є лише Господь нащ Ісус Христос.

За 20 років своєї праці на Ростовській кафедрі владика Арсеній зробив дуже багато. Фактично він організував Ростовсько-Ярославську Митрополію. Тут він написав 12 томів своїх проповідей та багато праць проти розкольників та протестантів. На Ростовських землях також проживало багато неслов’янських племен, які міцно стояли на своїй поганській вірі й християнізувати їх було надзвичайно складно.

За його ініціативою в Синоді була порушена справа про канонізацію Митрополита Ростовського Димитрія. У 1757 році владика Арсеній сам очолив відкриття його мощей, підготовку до канонізації й написав житіє. Це була перша канонізація за часів Синоду.

У 1762 році на російський трон зійшла цариця Катерина II. Святитель виступив проти неї, оскільки вона хотіла залучити до державної казни монастирські маєтки та земелі. У Неділю Торжества Православ’я владика виголосив анафему всім, хто “ґвалтує і ображає Святі Божі Церкви та монастирі”. Всі, хто був у Ростовському кафедральному соборі зрозуміли, що мова в першу чергу йде про царицю. За це Митрополита позбавили сану та вислали як простого ченця в Карельський Свято-Миколаївський монастир, що був неподалік від Архангельська. Тут він робив різну чорну роботу: рубав дрова, носити їх, палив у печі, мив підлоги та прибирав, проте не зрікся своїх поглядів.

У 1766 році відбувся повторний суд, де 70 - річного Митрополита Арсенія вже як політичного злочинця було засуджено до смертної кари. Та згодом цей вирок замінили довічним перебуванням в Ревельській фортеці з глузливим іменем Андрій Враль.

Перебував тут Святитель в нелюдських умовах. Двері в камеру замурували й до смерті Митрополита вже не відчиняли. Заборонені були будь-які розмови зі сторонніми. Наприкінці відмовились давати Святому не тільки одяг, але й і їжу.

Тяжкі муки скінчилися 28 лютого 1772 року, коли Митрополит-Мученик тихо упокоївся в Бозі. Останніми його словами, надряпаними на малесенькому віконці тюремної камери, були: “Благо мені, яко смирил мя єси”.



Поділитись


















otta Da Vinci