block




Життя Святого Преподобного Паїсія Величковського


(28 листопада)

Святий Преподобний Паїсій Величковський народився 21 грудня 1722 року в ПолтавіЖиття Святого Преподобного Паїсія Величковського в родині українського священика Івана Величковського та його дружини Ярини. В Святому Хрещенні отримав ім’я Петро.

Хлопчик виховувався в глибоко побожній православній родині, адже його прадід, дід, батько і брат були священнослужителями Полтавського Свято-Успенського Собору. Бабуся була настоятельницею Покровського жіночого монастиря, а мати на схилі років теж прийняла постриг в цьому монастирі з іменем Юліанії.

У чотирирічному віці Петро втрачає батька і весь тягар виховання лягає на матір. Ще з дитинства хлопчик мав лагідний і в той же час твердий і незалежний характер. Людські кривди він сприймав як свої власні та вже тоді прагнув до особистої свободи.

В сім років мати віддала його до соборної школи, але він провчився там лише два роки й вирішує зайнятися самоосвітою. Згодом він багато читає крім Святого Письма, твори Іоанна Златоуста та Єфрема Сірина та книги про аскетичні подвига пустельників. Вже тоді в Петра з’явився потяг до чернечого життя.

Коли йому виповнилось 13 років, помер брат Іван — настоятель Успенського собору міста Полтави і мати вирішила йти з ним до Києва та просити Митрополита Рафаїла (Заборовського) залишити місце брата за Петром. Митрополит прийняв їх лагідно, відразу ж проекзаменував Петра, залишився ним задоволений і видав йому грамоту на Полтавську протопопію, але за умови закінчення Києво-Могилянської академії.

Згодом він став слухачем молодшого відділення академії. Це були якраз ті роки, коли там навчався майбутній видатний український філософ – Григорій Сковорода, який був однолітком Петра. Свій життєвий шлях вони також закінчили 1794 року.

У стінах духовної школи Петро подружився з однодумцями й вони, збираючись разом проводили час в душевних розмовах про чернецтво, пустинножительство, присягаючись один одному не постригатися і не жити в багатих монастирях.

Петро став відвідувати дуже багато київських святинь, особливо Печерську лавру. Навчаючись у третьому класі академії, він ходив у Китаївську пустинь і просився в ченці. Запросивши до келії, настоятель скиту тричі просив Петра сісти на стілець, однак той залишався стояти біля дверей. З погляду настоятеля це було недосконале смирення. Він пояснив молодому спудею, що в його душі не видно й сліду чернечого улаштування, ані послуху, ані покірності і що справжній чернець на всі докори має відповідати: «Пробач, отче святий, согрішив». Довелося повертатися в академію, але в майбутньому преподобний не раз розповідатиме про це, як про належний урок для послуху.

Восени 1739 року Петро залишає академію і відправляється на батьківщину Преподобного Антонія Печерського до Любечського Антоніївського монастиря.

6 серпня 1741 року у Медведівському Свято-Миколаївському монастирі (тепер Черкаська область) він прийняв постриг з іменем Парфеній, проте братія, немовби помилково, почала називати його Платоном. Спроби змінити це за допомогою ігумена ні до чого не призвели і він так і залишився Платоном.

Невдовзі цей давній козацький монастир був закритий уніатами і монах Платон опинився в Києво-Печерській лаврі, де йому дали послух гравера і різчика в майстерні.

Згодом живе у Молдововлахійському Трейстенському скиті, скиті Керкул, після чого, влітку 1746 року, прибуває на Афонську гору. Обійшовши всю гору, він не знайшов для себе наставника та став подвизатися сам. На четвертий рік його подвижництва до Афону приїхав молдавський старець Василій і на прохання Платона старець Василій постриг його в схиму з іменем Паїсій та порадив створити монастир.

До Паїсія стали приходити нові подвижники. В основному вони були виходцями з Молдавії, Волощини та України.

У 1758 р. після 12-літнього перебування на Афоні Паїсій був рукоположений в ієромонахи.

Безперервне розширення обителі й різноманітні гоніння змусили отця Паїсія покинути Святу Гору. 1763 року він із 64-ма монахами покинув Афон і знайшов пристановище на Буковині, поблизу Драгомирни, у монастирі Святого Духа. Отримавши дозвіл від Молдавського Митрополита на поселення, старець Паїсій швидко налагодив чернече життя за правилом спільного життя Святителя Василія Великого і Федора Студита.

На першому місці у низ завжди стояло Богослужіння. Братія співала на два кліроси: правий – слов’янською мовою, лівий – молдавською. Також вони займалися господарством та працювала на полі.

Понад двадцять років перебував отець Паїсій у Драгомирні, але коли закінчилася російсько-турецька війна вимушений був переселитись разом із братією в Секуль. Тут Паїсій Величковський взявся влаштувати при монастирі школу перекладацької літератури. Однак указом Митрополита, отець Паїсій став ще й настоятелем в сусідньому Нямецькому монастир, залишаючись одночасно і настоятелем монастиря в Секулі. У новому монастирі він влаштував лікарню-шпиталь і притулок.

В 1793 р. у Москві було видано слов’янською «Добротолюбіє» в перекладі Паїсія Величковського.

В 1794 році старець Паїсій, прийняв Святе Причастя та, не назвавши імені свого наступника й віддаючи все на волю Божу, спочив у Бозі 28 листопада 1794 року на 72-му році життя.

Похований в головній церкві Вознесіння Христового цього ж монастиря. Канонізований Православною Церквою в 1988 році.



Поділитись


















otta Da Vinci