В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

У притчі про таланти Господь підводить нас до розуміння тайни Пресвятої Євхаристії. Під час євхаристійного канону на Літургії священик, піднімаючи чашу і дискос, виголошує від імені всієї громади: “Твоє від Твоїх, Тобі приносимо за всіх і за все”.

Ми на землі не маємо нічого свого, окрім волевиявлення, користуючись яким, ми спрямовуємо себе на виконання волі Божої або на її невиконання. Наше життя, наш розум, наші почуття, всі наші тілесні дані, весь світ навколо нас, люди, тварини, рослини, вся природа є тими талантами, якими Господь обдарував кожного з нас. Створивши світ і оселивши людину в розкішнім раю, Господь доручив їй панувати над всім творінням. Він, ніби… покинув людину, подібно як про це сказано в притчі. Але покинув не напризволяще, а залишив людині голос своєї присутності – голос совісті, яка нагадує про наш обов’язок: добре користати з усіх Божих дарів, дякуючи за все Господареві, приносячи Йому жертву хвали – Благодаріння Євхаристії.

Кожна Літургія – це наша зустріч з Господарем, який повернувся, повернувся через Голгофу. Тому підготовкою до кожної Євхаристії, до кожного Святого Причастя є саме наше життя, несення нашого особистого життєвого Христа в наслідуванні Спасителя. Подяка – це найвищий дар, який може принести людина Богові, вона є виявом любові, тому, тільки наші відносини з ближніми, а, отже, з Ісусом Христом, “істинним Богом і істинною людиною”, є тим мірилом гідності нашого Причастя. Бо сказав Господь: “Зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили” (Мф. 25,40).

Дари, отримані від Господа, ми можемо повернути Йому тільки через наших ближніх. Олександр Мень говорив, що ми маємо тільки те, що віддали ближньому своєму. Таке мислення і дія уможливлюють правдиве наслідування Христа, бо Він усього себе віддав задля нашого спасіння.

Кожен з нас має такі дари і таку їх кількість, яка необхідна для звершення нашого спасіння, згідно з притчею, – “за нашою спроможністю”, бо ми маємо все віддати Богові. Коли людина не вдовольняється Божими дарами і має претензію до Бога на свою долю, спосіб життя, родину, оточення, красу, таланти тощо, вона не приймає з довірою те, що в силі повернути Богові через ближніх. Часто в житті така людина набирає зайвого і, будучи нездатною повернути дар Дародателю, стає боржником. Інший варіант, коли людина занедбує навіть той мінімальний дар, який отримала від Творця, “закопуючи його в землю”. “Землю” тут слід розуміти як задоволення тільки нижчих, тваринних потреб, життя за егоїстичним принципом “все собі”. Такі люди уподібнюються дияволу, який був незадоволений своїм станом в задумі Божому, і який став злодієм, привласнюючи собі те, що йому не належить. Ісус Христос відновив нам правдиве розуміння ієрархії цінностей у нашому співжитті з Богом і ближніми. Коли ми не живемо за наукою Христовою, то стаємо на шлях, яким пішов диявол. Цей шлях веде до зовнішньої темряви, туди, “де плач і скрегіт зубів”. Ті, хто наслідує Ісуса, будучи вірними в малому, отримують ще більший дар співпраці з Творцем у великому, в якій і знаходиться правдива радість у Господі. Радість Євхаристії, великої подяки Богові “за всіх і за все”, дарує нам повноту життя, уготовану від закладин світу. Блаженний, хто ввійшов у радість Пана свого. Амінь.

митр. прот. Іван Рибарук

Настоятель Храму Різдва Пресвятої Богородиці села Криворівня